насупроти вікна стояв автор листа з очима вліпленими в вікно. Поява Целі очевидно перепудила[1] його, він кинувся мов опечений і хотів утікати, але не міг відірвати очей від вікна. Цей вид видався Целі таким комічним, що засміялася на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони вниз, мов снігові платочки, крутячись і розлітаючися в ріжні боки. Кілька з них, покрутившися та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блідий і ніби прикований до кам'яного тротуару, стояв на розі вулиці.
— Прошу паннунці на снідання! — сказала стара Осипова, відхиляючи двері світлички. Целя стрепенулася на її голос, але зараз же вспокоїлась, потрясла головою, а озирнувшися в дзеркалі і поправивши червону оксамитну стьонжечку[2], якою зграбно перев'язала поперек тім'я своє коротке волосся, пішла до їдальні.
Панство Темницькі сиділи вже при столі а властиво сиділи оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз-у-раз порушуючи зв'ялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тільки для її глухих вух, з якимись невидимими сусідами. Впрочім при столі старенька відзивалася дуже рідко і си-
