й те, що доктор у тім питанню станув ніби по її стороні. Сама не знала, чому цей, хоч і дуже слабенький вираз співчуття, справив їй якусь полегкість. Успокоївшися трохи, встала і пішла на лекцію.
— Але татку, — сказав по виході Целі доктор, закурюючи цигарку, — справді не розумію, що маю думати…
— Про що?
— Досі вважав я тата чоловіком, який ніколи не забуває про форми товариської чемности.
— Ну, ну, ну, пан син починає моралізувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючися на кріслі. — Нехай тільки пан син покине ту ролю, бо вона йому дуже не до лиця!
— Ні, татку, — сказав доктор з непохитним супокоєм, — я справді не пізнаю вас. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Мені й не снилося моралізувати, але бачиться, що сама делікатність вимагає, щоби татко поводився з нею прилично.
— А коли я маю в тім свою ціль, щоби власне так із нею поводитися?
— Свою ціль? — спровола повторив доктор. — А то яку?
— Це вже моя річ. Я прецінь тебе не питаюся, яку ти маєш ціль услугуючи їй при обіді, потакуючи її словам, не зводячи з неї очей і цілуючи її руки.
— Яку… я… маю… ціль? Що це таткові сниться? Яку ж таку ціль можу мати?
— Це мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і мені мати свою. Впрочім хто знає — додав старий насміш-
