Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/248

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

і задумана як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цілувати її, сміючися голосно. А коли Целя запитала її, чого так тішиться, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цілі дві неділі. «Ах, яка я… буду… щаслива! А ти, бідна Целінко, лишишся тут! Навідуйся часом до моєї мами, добре?» І сльози закрутилися в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цілувати Целіну, аж пані Грозицька гострим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро, а не пансіонат. То було ще позавчора в полудне, а сьогодня! Сьогодня Ольга вмерла!

— Боже коханий! Що це їй сталося? Що це може значити? — скрикнула Целя, і немов не довіряючи власним очам усе ще вдивлювалася в афішу. Але афіша не давала ніякої відповіді на її питання, і своєю мертвою, труп'ячою фізіономією повторяла все одно й те саме.

— «Безутішна в жалю мати» — в нестямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!…

І в її уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховалися ще сліди колишньої красоти, а довгий вік виписав свідоцтво працьовитого, для інших присвяченого життя, не закаламученого ніколи ніякими сумнівами, внутрішнім роздвоєнням ані гризотою сумління. Не вважаючи на зморшки і сиве волосся, лице