цеї бабусі завсіди додавало Целі якоїсь відради, свіжости і сили, скільки разів, відвідуючи Ольгу, мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.
— Побігти б до неї! Потішити стареньку, розпитати, що таке сталося! — мигнула думка в Целіній голові, і вона випростувалась і піднесла чоло, як коли би почуття товариського і чисто людського обов'язку від разу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.
В тій хвилі з ратуша залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.
— Мій Боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуці скрикнула Целя і поспішним кроком подалася до пошти, боячись, щоб і так уже не зустріли її понурі погляди і закиди пунктуальної, як машина, пані Грозицької, яка певно вже добрих десять мінут сидить коло свойого бюрка.
— От нещастя! — повторяла Целя цілу дорогу. — Бідна, бідна Ольга! Нещасна мати! І що там таке сталося? Аджеж Ольга була здорова, хоч останніми часами дуже якось помарніла. Боже мій, Боже, ось яке то воно наше життя!
І поспішним кроком війшла в браму поштового будинку, а потім звернула зараз на ліво до канцелярії, де надавано рекомендовані листи і відбирано листи poste restante. При цих останніх була її служба.
Пані Грозицька справді сиділа вже на своїм місці і звичайним своїм понурим видом приймала рекомендовані листи.
