щастя прийдеться відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймні мені досі все так траплялося.
В часі жнив йому прийшлось іти на маневри, і ми мусіли розстатися на пару неділь. Позаплачував він за мене все і прощаючися не казав нічого, як тільки: «Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!» Вірив мені, що я не зраджу його, хоч і не знав ще, що в мене був плід його любови. Я від кількох днів спостерегла це і не хотіла йому нічого казати, але тільки тепер почула вповні, як дуже я люблю його. На його слова я розплакалась і повисла на його шиї, цілувала його уста й очі, не можучи нічого промовити як тільки:
— Милий мій!… Любий!… Золотий!…
Скучно було по його від'їзді. Духота в місті, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березі десь у такім закутку, щоб мене ніхто не бачив, та й цілими годинами дивлюсь на воду.
Ой, сяду я на шпилечок —
Та рине вода, рине…
Ой, і не дайте мене за нелюба…
Та нехай він загине!
Сі слова і мелодія так і снуються мені, по голові, коли під моїми ногами мерехтить та ковзається хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думається мені бувало: що це таке — вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки її там у горах стільки набирається? Не раз мене так і манило щось кинутися в її таємничу, кришталеву глибину. Піді мною звільна плавали грубі, червонопері клені,
