праця та була для мене правдивою розкішшю. Він одержав кілько дневний урльоп[1] для спочинку і весь час просиджував у мене. Ми ненастанно розмовляли, оповідали собі про своє життя в розлуці. Він розказував, що бачив цісаря і що цісар навіть похвалив його за мудре виконання якогось маневру. Ми радувались обоє, бо цісарська похвала багато значить і при авансі[2]. Кілька разів ми ходили обоє на прохід, звичайно над Сян, на моє улюблене місце в лозах. Він справив собі вудку і ловив рибу, але звичайно не міг нічого зловити. Та все таки ті дні були може найщасливіші в моїм життю. Сидимо отак обоє поруч, глядимо на поплавок і не говоримо нічого, а тільки чуємо близькість одно одного і знаємо, що одно за одно готове віддати все.
Ну, ну, не смійтеся! Бувають такі хвилі в життю кожного чоловіка. Не конче тільки в книжках мусимо читати про них.
— Слухай, Ромцю! Мені дуже пити хочеться!
— І мені також — сказала я.
Ми вертали власне з проходу на Сян. Він уже від кількох неділь повернув до служби, але коли тільки мав вільний пополудень, приходив до мене, я ждала його вже одіта і ми йшли на Сян.
— Знаєш що, зайдімо сюди до реставрації на пиво.
