Мені чогось ніяково стало при тих словах.
— А може б ліпше піти до дому і казати принести пива? — сказала я.
— Е, що то за пиво буде! Тут ліпше! Ходи лишень! Чи боїшся?
Я нічого не відповіла, хоч справді боялася не знати чого. Ми сіли при столі. Він замовив пиво. По хвилі підійшов до нас офіцер, його знайомий, проговорив до нього кілька слів, салютував[1] і пішов. Ще ми не допили пива, коли прийшов інший офіцер, присів коло нас, побалакав з ним і якось дивно впер очі в мене, при чім я завважила, що мій Олесь змішався. Офіцер устав, салютував і пішов. І ми також пішли. Олесь був якийсь сквашений, мов сам не свій.
— Милий мій! — кажу до нього, — тобі неприємно було, що той офіцер так уперто вдивлявся в мене?
— Дурень! — буркнув Олесь крізь зуби.
— Ні, любий, не говори сього, — сказала я. — Самі ми винні, що пішли до реставрації, де всякому вільно вдивлятися в мене!
— Якби ти була моя шлюбна жінка, то ніхто б не посмів. А так… А й так він, дурень, повинен мати на стільки делікатности!…
Я чула, що в його груди кипіло і варилося, що гнів здавлював йому горло, і аж тепер пізнала, як сильно він полюбив мене.
— Милий мій, — кажу йому, коли ми прийшли до дому. — Заспокойся! Забудь про це! Я тобі скажу щось веселішого!
- ↑ Салютувати — віддати по військовому честь.
