— Я, синашу, Дід бескидський[1], може чував що коли про мене?
— Дід бескидський? Той сам, про котрого казки на вечерницях розказують?
— Той сам.
— Про котрого говорять, що під землею живе і Довбушевих[2] скарбів пильнує?
— Той сам.
— А правда це, дідусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози би їх не забрав?
— Далеко більше, небоже.
— А правда це, що ви на Чорногорі обернули догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами, так що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може?
— Правда, синашу, правда, здвигався я погано при тій роботі, аж мені щось в крижах трісло, так що відтоді випростуватись не можу.
— Так вам треба! — скрикнув Іван. — Було не лакомитися на чужі скарби, котрі б може не одному бідоласі в пригоді стали.
Дід довгим, сумовитим поглядом зміряв Івана.
— Ей, сину, сину, — сказав, — яка ж ти ще дитина.