дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього б'є. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але якась невидима сила не тільки не позволяла йому впасти, але навіть не давала йому зупинитись на однім місці. Ішов та й ішов далі.
— Діду, ей діду! — стогнав Іван, уже не на жарт омліваючи.
— А чого тобі, синашу? — запитав Дід.
— Який біс із тебе такий тяжезний?
— Я, синочку?, — лагідно відказав Дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?
— Як то, сниться мені? — ледве сопучи відказав Іван. — Але ж, Діду, адже я паду, ломаюся, гину під твоїм тягарем!
— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав Дід. — Це тільки так тобі здається.
— Що це ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!
— Іди, іди, душенько! — з незворушеним супокоєм сказав Дід. І Іван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно був зіслаб. Він дряпався все під гору та під гору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.
— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — Пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!
— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його Дід.
