Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/402

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Трібували вже й слідити за Іваном, де й що він їсть, але слідження ні на що не придалося. В часі обіду, полуденку і вечері Іван щезав десь, мов камінь у воді. Не потребуємо й додавати, що Івана годував його перстінь. Коли тільки хотів їсти — а хотів він їсти зразу дуже часто, бо досі за ввесь вік мав час випоститися на всі заставки — сідав денебудь і шептав.

— Хочу, щоби мене ніхто не бачив.  І зараз робився невидимий, а рівночасно на його розказ воскресали перед ним найліпші присмаки, які тільки могла видумати його бідна, хлопська фантазія: пироги з сиром, маком, з капустою, ковбаси, печені кури, горілка з медом, медяники, хліб пшенишний. Їв Іван аж за вухами тріщало. А тепер вийшовши від пан'отця, одне тільки мав на думці: 

— Віднині буду завсігди пити вино.

IX.

Мріям пан'отця про те, щоби добути собі такого не абиякого слугу, не суджено було сповнитися. Ледве Іван вийшов на вулицю, побачив пишну карету, запряжену четвернею огнистих коней в багатих уборах. Два лакеї крутилися коло карети, немов шукаючи чогось, а в кареті сидів якийсь великий пан.

— От якби то чоловік міг дістатися до такого пана на службу, — подумав собі Іван. — Я колись служив у нашого дідича, та що то за пан? Парокінкою їздив, та й то такою, що тільки тьфу! А до