зеві візиту. Був то шпакуватий уже панисько, з випасеним животом, гладко виголеним лицем і вставлюваними зубами. Він мав звичай відкашлювати голосно і колисався на ногах, мов бричка на ресорах. Великі, олов'яні очі гляділи якось тупо, без виразу, тільки на м'яснистих устах проблискував раз-у-раз якийсь неприємний, зрадливий усміх.
— Ну, цей певно чоловіка супокійно схрупає і вином зап'є! — подумав Іван, придивившися баронові. І гірко, жалісливо якось зробилося йому на душі.
— Іване! — роздався тут же над ним голос панни Ніни.
— Слухаю паннунці, — сказав обертаючись Іван, змішаний чогось, немов би хто зловив його на якім злім учинку.
— Гніваєшся ще на мене?
— Що це паннунця мовлять? — скрикнув Іван, ще дужче змішавшися. — Хіба ж я колинебудь..?
— Значить, поїдеш зо мною?
— З охотою. В тій хвилі все буде готове.
Іван кинувся до стайні.
— Я зараз вийду вбрана, — кликнула наздогін йому панна Ніна.
За малу хвилину вже Іван з кіньми і з фаєтоном чекав перед ганком. Незабаром вийшла й панночка.
— Прийшов той обридливий барон, — щебетала вона вже прямо до Івана, поки цей допомагав їй сісти до фаєтону.
— А, правда, ти його не знаєш! Щасливий ти! А я не хочу й через п'ять хвилин бути з ним під одним дахом. Нехай
