— Що? — скрикнула Ніна і вся спалахнула рум'янцем, мов переступник[1], зловлений на гарячім учинку.
— Не хочу тобі з цього робити ніякої догани, — спокійно мовив Іван, — а тільки остерігаю тебе, що граф, чоловік негідний твого чуття.
— Чому?
— Не жадай від мене подробиць, але прийми цю осторогу як від брата.
— А коли це тільки низьке чорнення? — вибухла Ніна.
— Я маю деякі докази.
— Сховай собі свої докази, — сказала ображена Ніна. — Впрочім, запевняю тебе, що граф мене нічогісінько не обходить.
І відвернулася, щоби відійти.
— Слухай, Ніно, — сказав Іван, не рушаючися з місця. Ти прецінь не говорила йому нічого про джерело нашого багатства?
— Про яке джерело? — стиха запитала Ніна і нагло зблідла.
— Аджеж знаєш, що в мене на думці. Про мій перстень.
— Нічого. Ну, або що?
— Прошу тебе, не говори йому нічого й не будуче.
— Що знов за упімнення? І чому як раз з оглядом на нього?
— Ну, так, случайно прийшло мені на думку. Міг би чоловік зовсім непотрібно бути введений в покусу.
— Ти, дурень, Іване! — скрикнула Ніна.
- ↑ Переступник — злочинець.
