Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/480

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає за смертельний: не люблю Русинів[1]. Побіч цієї гарячої любови, що бризкає для «братнього племені» зі шпальт польських реакційних газет, моє признання може видатися дивним. Але що ж робити, коли воно правдиве? Не є я в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І через те повторюю: не люблю Русинів. Так мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковости, тісної глупоти, дволичности і зарозумілости, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між Русинами декільки винятків, декільки особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок.

Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю, так і в такій

  1. Русинами — називали себе українці в Галичині. В останні часи ця назва „Русин“ майже зникає. Польська окупація почала наново ретельно ширити це слово „Русин“, „руський“, забороняючи офіціяльно вживати слово „українець“, „український“, щоби цим показати, що галицькі українці це „Русини“, щось інше від решти українців. Заміняючи скрізь у творах Франка слова „Русин“, „руський“, „Русь“ на „Українець“, „український“, „Україна“ — залишаємо тут це слово „Русин“, як надто вже специфічне і характерне для тодішніх відносин і людей в Галичині.