Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно; від них на сто кроків віє нестерпний дух нечисти, сопуху, шинків, зопсуття. І голоси в них — ні, це не людські голоси, а якийсь крик глухий, охриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А який позір у тих людей — дикий, зловіщий! Деякі з них, що, помимо ранньої пори, підхмелені йшли до ям (тверезому годі видержати в глибині), заглянули в вікно й побачили Германа. Від їх поглядів йому якось стало моторошно.
— Такі люди, — подумав собі, — якби виділи мене в багні, то не то що не витягли б, а ще би глибше пхнули.
І ось в якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. Він сплюнув крізь відчинене вікно й відвернувся. Його очі живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу світличку. Гладка воскована підлога, мальовані стіни, круглий столик з оріхового дерева, комода й „писемне“ бюрко, — ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до кімнати й золотисто-кривавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, — він не міг знести сильного світла. На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ у золочених рамах, — на нім спочили Германові очі. Була це досить гарна й вірно змальована картина тропічної, індійської околиці. В далечині, повиті синявою мрякою, мріють величезні тросники — цілі ліси бамбукові Бенгалю. Здається, чуєш, як у тій гущавині з легким шумом вітру мішається
