звільна піддвигалися на рівні ноги. У вапнярках шипіло та булькотіло вапно, немов лютилося, що його наперед спражено в огні, а тепер назад вкинено в воду. Трачі таки лишили пилу в недорізанім брусі; вона повисла, спершися горішньою ручкою о делину, а вітер хитав нею на боки. Копатільники повстромлювали рискалі в м'яку глину, а самі повискакували на верх з глибоких ровів, вибраних під підвалини. Між тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та оприсками каміння на одежі, руках і лицях, почав збиратися на фронтовий ріг нового будинку, де був головний майстер і пан будівничий.
— А як, прошу пана, спустимо цей камінь на місце? — спитав будівничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану підвалину, котра, хоч лежала пласким боком на невеликих дерев'яних валах, все таки сягала майстрові трохи не по пояс.
— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будівничий, зирнувши крізь монокль на камінь. — Ну, проста річ, на дрюках.
— А може воно трохи небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.
— Небезпечно? А то для кого?..
— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — відповів, усміхаючися, майстер.
— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бійтеся, ніщо нікому не станеться! Спустимо!…
І пан будівничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то він уже наперед силується і натужується, спускаючи камінь на призначене для нього місце. — Спустимо безпечно! — повторив ще раз і то