бурливих морях, нині перший раз побачив себе близьким супокійного пристанівку. Тут, в щасливім місті Дрогобичі я задумав увити собі гніздо, котре було би красою і славою міста…
— Браво, браво! — закричали гості, перериваючи бесіду. Леон поклонився з усміхом і говорив дальше.
— Батьки наші навчали нас, що, хотячи зачати якесь діло щасливо, хотячи довершити його щасливо і хотячи уживати його плодів щасливо, треба передовсім з'єднати собі духів місця. Ви вірите в духів, ласкаві панство? Може бути, що є між вами хто, що в них не вірить. Я, признаюсь вам, вірю в них. Тут, в тій землі, в тих брилах каміння, в тім сичучім вапні, в людських руках і головах, у всім тім жиють духи, сильні, таємничі. При їх тільки помочі стане мій будинок, моя твердиня. Вони тільки будуть її підпорою і обороною. І тих то духів поєднати, жертвою поєднати, кривавою жертвою, це ціль нинішнього великого обряду. Щоби достаток і добробут, не для мене, а для цілого міста, цвіли в тім домі, ви ласкавими руками кинули в цю камінну борозну золоте сім'я. Щоб здоров'я, веселість і краса, не для мене, а для цілого міста, цвіли в тім домі, я жертвую духам місця цього живого, здорового, веселого і гарного співака!
При тих словах Леон встромив руку до клітки. — Пі-пі-пі! — запищала пташина, пирхаючи і ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив її і вийняв з клітки. Щиголь скоро в руці замовк, тільки дивився довкола заляканими очима. Його червонопері груди виглядали, мов велика кривава пляма в Леоновій руці. Леон вийняв червону шовкову нитку і зв'язав нею
