Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/210

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Відня в „нафтових“ ділах вона й чути не хотіла, — але що жінка розуміє! Абож то вона знає, що Герман хоч буде сам у Львові, а Ґотліба може й не відшукати, а гроші і без нього своє зроблять, коли ще можна щонебудь зробити. А у Відні йому конче треба бути, там діло без нього не піде. Таке розумував Герман, котячись у кареті бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста підгірська околиця пересувалася перед ним, не лишаючи в його душі ніякого сліду. Він ждав нетерпеливо, коли перед ним забіліються вежі Стрия; його нудили безконечні ряди берез та рябин, посаджені по обох боках гостинця; він звільна почав успокоюватися, хитатися від одної стінки карети до другої, а вкінці, прилігши лицем до подушки, заснув.

По виїзді Германа, Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, і скільки разів кинула очима на нещасне письмо зі Львова, стільки разів сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякі думки, вона давала уноситися їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулася зовсім, забувала навіть про Ґотліба, про лист, про своє горе і чула тільки пливучі, холодніючі сльози.

Де ділися ті часи, коли Рифка була бідною робучою дівчиною? Де ділася тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартівлива і вдоволена тим, що мала? Ті часи і та Рифка загинули безслідно, затерлися навіть в замороченій пам'яті теперішньої Рифки!..

Двадцять літ минуло, коли вона, здорова, кріпка, робуча дівчина, одного хорошого вечора