також з важкими думами в серці, минав ті бідні села, що примирали тепер з голоду на переднівку і ждали ще страшнішого переднівку на будуче.
— Обернися, Господи, ласкою своєю на мир християнський! — долітали до Бенедя важкі молитви селян майже з кожного обійстя. А небо гляділо на них аж полове, сонце пекло, мов найняте, а хмари, худі, біляві та прозірчасті, ліниво волоклися з заходу.
Прикро і нудно зробилося Бенедьові йти самому серед тої мізерії. Він прилучився до одної громадки ріпників.
— А куди Бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привітаннях.
— Туди, куди й вас, — відповів Бенедьо.
— Ну, але ви не до ям?
— Та ні, я муляр.
— То може де буде що нового муруватися?
— А так, я вже наймлений. Тут ось той… Гаммершляґ буде мурувати новий… — Бенедьо запнявся. Він не вірив в Леонів паровий млин і вперед, але тепер, бесідуючи з ріпниками, почув мимоволі, що сказав би велику нісенітницю, коли би їм повів про паровий млин.
—…нову нафтарню, — докінчив він.
— Ну, то Богу дякувати, що буде хоч трохи якої нової роботи, — сказав один ріпник. — Чень і чоловік там деяк притулиться.
— Або що, при ямах нема роботи? — спитав Бенедьо.
— Ей, чому не було би, — відповів ріпник і махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годі. Адіть, що народу йде, але того, що тут видите, то де… хіба яка сота частина! Переднівок тяжкий, а ще й тепер, адіть, кара Божа! Май, а пече так, як
