Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/242

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Тут способу нема ніякого.

Бенедьо понурив голову. Те саме, до чого він додумався, ріпник висказав так рішуче, з найбільшою певністю. Значить, воно так і мусить бути. А, може, спосіб є, тільки що вони або сліпі та не видять, або тільки ліниві, не шукають, а то найшли би і побачили б?

— Ну, а трібували ви робити складки між собою, щоби одні одних рятувати в біді, в слабості? — спитав Бенедьо.

Ріпники розреготалися.

— Ну, скільки там тих складок треба би, щоби порятувати всіх бідуючих! Адже й так кожний там бідує.

— Ну, але один більше бідує, другий менше. Все ж таки можна би зарятувати більше бідуючого, хворого, безробітного. От так, як у нас, мулярів, в місті.

— Е, що, у вас інша річ, а тут інша. Тут нарід збиранина зі світу!

— А в нас хіба ні?

— Е, а все таки, що у вас можна вдати, того в нас ніхто на світі не вдасть.

Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї.

Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. — „Е, ні, — заключив він, — видко уже з того, що мусить бути якийсь спосіб на ту нужду, тільки вони одні сліпі та не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу“!

Між тим наші пішоходи лишили наліво тустанівську дорогу, по котрій ішли досі, і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і горбок до Борислава. Перебрівши річку