Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/292

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А будівничий, з кипучою злістю в нутрі, кинув, що мав у руках, і, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сміхом слухаючого робучого люду.

Робота пішла далі своїм ладом. Леон довго ходив по площі, роззирався, важко відсапуючи, поки не уляглося його роздратування. Аж по якімсь часі він став перед Бенедьом.

— Ну, що тепер будемо робити? Будівничого не маємо.

— Коли дозволите, то я й сам поведу цю будову по пляну.

— Ви самі?

— А чому ж би ні? Штука невелика. До місяця все буде готове.

— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавції[1] від вас не хочу, я вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтеся, я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, і рад був трохи, що позбувся гордого будівничого. А тут ще й несподівана добродушність Гаммершляґа, котрий дозволив йому й без кавції вести будову, і надія на ще вищу плату, все те немов розяснювало перед ним світ, будило багато нових думок. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що інші робітники косо та зависно гляділи на нього, а може де-хто і вважав його хазяйським підлизнем. Що його те обходило! Його думку займало таке діло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської зависти!

 
  1. Кавція — грошове забезпечення.