— Я винайду! — перервав гнівно Андрусь.
— Ти? — скрикнули Матій і Бенедьо.
— Так, я! Бо я ж то сам із старим Стасюрою бачив тебе тоді в шинку.
— Ти? І Стасюра? То ви були? — скрикнув Матій.
— Так, ми були.
— І бачили Івана?
— Як же ж би не бачити! Бачили.
— І п'яного?
— П'яного.
— З Мортком?
— З Мортком. Як зачалася з тобою бійка, ми оба кинулися було тебе боронити, але старого Стасюру один гримнув так, що той умлів. Ніколи мені було тебе боронити, я взяв старого і заніс до ванкира, де був Мортко з Іваном. Відтер я старого, а за той час Мортко все коло Івана танцював, усе підсував йому то горілки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зі мною, а далі потяг його кудись з собою. Відтоді вже я не бачив Івана. А коли ми оба із Стасюрою війшли до шинку, ти лежав уже закривавлений, без пам'яти на помості. Я не міг помагати нести тебе до дому, а тільки просив якихось двох ріпників, розповів їм, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до його хати. Оце все, що я знаю. Але чи міг же я сам духом Божим знати, що це може бути важне для твоєї справи?
— Господи Боже, — аж скрикнув Матій, — так це ж значить, що тепер можна би виграти процес!
— Хто знає, — відповів Андрусь, — але все таки надія більша. От що було би добре, винайти тих, що тоді билися з тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко їх підохочував?