Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/459

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

то це буде значити, що цілий той ґешефт у нас зовсім не виплачується і його треба покинути, а взятися до іншого. Але це вже ваша річ! Робітника це ніщо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати, воля ваша, а тільки платіть йому так, щоб він міг жити по-людськи!

— Добре ви те кажете, і мудро ви те кажете, — відповів Герман, — ну, і нехай буде по-вашому. Не будемо про те говорити. Підприємці й самі видять, що так далі бути не може, що треба кожному якось жити, підприємці також люди! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щобисьте стали знов на роботу.

— Ми також люди, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра, — а не ніякі розбійники, як вам, може, здається. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому то й жадання наші невеликі. Отже, уважайте, пане Ґольдкремер, чого ми хочемо. Поперше, щоби робітникам плата була вища, а то: тим, що в яму лізуть, — по дванадцять шісток, тим, що на верха, — по ринському, а дітям — по вісім шісток.

— Ну, — сказав Герман, — на це можна би згодитися. Що далі?

— Подруге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.

— І це не велика річ, касієрам закажеться, та й не будуть брати.

— Потретє, щоби в разі, як якому робітникові при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби власник обов'язаний був платити за шпиталь і ліки, а також рятувати осиротілу родину нещасливого хоч через півроку.