— Гм, і це ще може би далося деяк зробити. Ну, і кінець?
— Та ніби кінець, а ніби не кінець, — сказав Стасюра, — властиво ще саме найголовніше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
— Поруку? — повторив здивований Герман. — А яку ж вам маємо поруку дати?
— І це також не така страшна річ, як на око видається. Ми хочемо заложити собі касу, з котрої був би для нас порятунок у всякій потребі. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кожний власник від кожної кошари вплатив до тої каси десять ринських, а опісля щоби обов'язався так само від кожної кошари давати тижнево по ринському. Та й на тім кінець.
Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Це посліднє жадання заїхало йому мов довбнею в тім'я. Досі чуючи скромні і дрібні робітницькі жадання, він в дусі починав уже сміятися з робітників, що за-для такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
— Але що ж вам це за порука? — допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.
— Це вже наша річ, — відповів Стасюра. — Зрештою, як самі бачите, порука не велика, але що ж діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої мати не можемо.
„Ще й кпить бестія!“ — думав собі Герман і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одне і
