знає. Я на се сліпий.
— Туман! Сліпцун! Одурив його, проклятий! — заревла громада.
— Але ж, панове громадо, чей же пан сендзя…
— Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! — ревли розлючені люди.
— Ми його на шматки розірвемо! —гукали одні.
— На гродзів мак посічемо! — репетували інші.
— Геть роздруцкаємо! Зараз ходімо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.
Війт у почуттю своєї правоти випростувався і знов крикнув, приглушаючи загальний гармидер:
— Панове громадо! Гей, панове громадо! А цитьте бо! Ще ж ви не вислухали мене.
— Ще щось маєш крутити?
— Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.
— Показуй! Подавай! Викладай на стіл! —гукнула громада.
— Але ж скринька у мене дома, в коморі.
— Біжи й принеси.
— От я зараз, — мовив війт і другий раз нагнувся, щоб скочити зі стола.
— А гов, панове громадо! — гукнув якийсь голос із-під печі. — Не пускайте його самого, бо втече.
— Та куди втечу, дурний Халавку? — огризнувся війт.
— Втече, втече! — репетувала вся громада. — Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора, і що йому зробимо!
Ледво-ледво заспокоїлася громада, коли з-поміж гурту, що тисся коло стола, зголосилися три чоловіки, готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилізли надвір — один делегат наперед, потім війт, а за ним ще два делегати. Як обережність, то обережність.
А в коршмі й довкола коршми по їх відході знов піднявся шум, як у млині, де разом теркотить дванадцять питлів, і реве вода на лотоках, і гуркочуть колеса та скриплять вали по дерев'яних брусах.
