— Ото мені війт! Смаровіз, не війт! Свині йому пасти, не в громаді значити. Го-го, знають пани, який їм війт найліпше до вподоби. Не хочемо його! Ані одного дня більше! Най щезає зо шумом, бо наробить нам ще гіршої побліки. Тепер тяжкий час, треба доброго газди в хаті, а ще ліпшого в громаді. Вибираймо зараз нового війта. То буде наш, громадський війт, а не панський вірник!
Отакі окрики та увага сипалися з усіх кутів коршми, з сіней і знадвору крізь вікна. Смілість, здержувана в часі панщини силою панського нагніту, буків, диб та колодок, тепер проривалася, як вода з розірваної гаті, шуміла, і бурлила, і бризкала піною, і зносила все, що стояло їй на заваді. І скрізь по громадах ішла така хвиля, народна ненависть до панщини шукала собі всяких можливих упустів і знаходила їх усюди.
— Кладімо війта! Кладімо війта. Кого кладете на війта?
— Андрія Халавка!
— Хому Зарічного.
— Ха, ха, ха! Ще десь є третій дурень он там під берегом. Кладіть і того!
— Яця Коваля.
— Що нам Коваля? Коваль з присілка. Треба селового.
— Костя Дум'яка.
— Замолодий ще. Торік з війська вийшов.
— Письменний! Бувалий.
— Бував на лаві і під лавою.
— Чи то мало у нас письменних? Он Чапля Стефан! Он Онефір Гаврило!
Назви кандидатів літали, як жмені снігу, кидані на голову. А при столі сиділи присяжні та радні і щось глибоко міркували.
— Війта вибирають! Війта вибирають! — почулися голоси знадвору і разом з ними розпучливі крики, прокляття та пищання жінок.
— Медведю! Куди пхаєшся? Адже ноги мені роздавиш.
— Війта вибирають, а нас не пускають? Розступіться! Пускайте!
— А ви відколи маєте голос при виборі?
— Як то? Відколи й ви. Нині перший наш вибір. Усі маємо голос.
