— Ні, ні, ми проти! Не хочемо Коваля! — чуються крики.
— Чого ж підносите руки, коли ви проти?
— Інші підносять, та й ми підносимо.
— Тьфу на таку моду, — крикнув розсерджений присяжний і зліз зі стола. — На вас би іншого пастуха треба.
— Не стулиш ти дзюба, присяжний? — почулося з різних боків. — Чи бач, хто нам за пастуха оббирається! Ей, якби я був близько тебе, я б тобі заїхав!
Такий розгардіяш стояв із півгодини, і гармидер робився щораз більший, жартливі або цинічні окрики покривали голоси присяжних, що за чергою, захриплі, викрикували імена що раз, то нових кандидатів. Перебрано їх уже більше як двадцять, і ще ні на кого не було загальної згоди. Ще найбільше голосів падало на старого, дотеперішнього війта.
— Отак у лихий час, — крикнув Яць Коваль, — перед хвилею ви готові були розірвати його на шматки, як дурня, а тепер голосуєте за ним!
— А тобі кривда, що на тебе не голосуємо. А зась тобі, клепало.
Та тут почулося гукання з-поза коршми. Надійшов війт, несучи під пахою скриньку, а за ним три делегати. З тяжким трудом, сим разом уже дверима, влізли до коршми. Війт знову видряпався на стіл і, піднявши вгору скриньку в руках, крикнув так, щоб усі чули:
— Панове громадо! Ось вам та скринька з паперами. Слухайте.
І він потеліпав скринькою в повітрі, щоб чуть було стукання того, що було в її середині.
— Отворіть її! — чулися голоси.
— Коли бо ключа нема! Ключ у пана сендзі, — мовив війт.
— Що нам до пана сендзі? Давайте ножа! Ми її зараз отворимо!
— Не треба й ножа, — мовив Яць Коваль, — ось у мене шило. Я на такі замки майстер.
Він справді був коваль і слюсар славний на всю околицю. Він лиш раз доторкнувся до скриньки своїм шилом, і вона зараз отворилася. Тоді війт, держачи в одній долоні скриньку, другою почав один за одним виймати з неї папери і класти на столі.
