— На, маєте! — приговорював він. — Ось вам єдна ахта, ось вам друга, третя, четверта, п'ята… хто-сте письменні, ходіть сюди, прочитайте, що в них стоїть написано.
Всі мовчали. Письменного в цілім зборі не було ані одного.
— Хто-сте письменні! Гей! Ідіть громадські папери читати! — пішли окрики по коршмі й довкола коршми. Але ніхто на них не відкликався.
— Куме Стефане Чапле! — кричав війт, роззираючися по коршмі. — Ото, Божечку, був би-м присяг, що Чапля стояв ось тут ще недавнечко.
— Стояв і вийшов. Мабуть, пішов додому.
— А де ж Кость Дум'як? Він же торік із війська вийшов, то чей ще не забув читати.
І Дум'яка не було в коршмі.
— Ну, що ж будемо робити з тими паперами, панове громадо?
— А Бог знає, що з ними робити!
— Я гадаю, що сховати їх знов до скриньки, — сказав Яць Коваль, — скриньку замкнути, і най пан війт знов сховає їх у своїй коморі, аж запотребуємо.
— Добре, добре! Правду Коваль каже! — загуло довкола. Війт позбирав папери, зложив їх назад до скриньки, а Коваль своїм шилом замкнув її знов так, як була. Війт узяв її під паху і поклонився громаді.
— Чи так має бути, панове громадо, як сказав Коваль?
— Так, так! Просимо. Годимося! Най так буде.
Війт ще раз поклонився і сказав:
— Ну, то дякую за послухання.
І третій раз схилився, щоб злізти зі стола. Та знов спинили його численні голоси:
— А наші вибори?
— Вибори! Вибори! Мусимо нового війта вибрати! — загукали голоси з-посеред громади.
— Пізно вже! Смеркається! — відповідали інші.
— Кінчіть! Ми померзли. Вже сонце зайшло! — лунали голоси, а особливо жіночі знадвору.
— Мені час до дітей! Мені до корів! У мене чоловік хорий…
— Додому! Додому! Вибори на другу неділю.
— Най так буде. Добре. Вибори на другу неділю!
І густою юрбою повалили люди з коршми, живо розмовля-
