— Браття, — говорив він, — мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія, а монголи, це знайте наперед, не пощадять нікого, хто дістанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришів. А коли гинути, то гиньмо, як мужі, з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти тут і боронитися до останнього духу, заслонені хоч трохи стінами, чи волимо всі разом ударити на монголів, може б нам таки удалося проломити їх ряди?
— Так, так, ударимо на монголів! — закричали всі товариші. — Ми ж не лиси, що їх стрілець викурює з ями.
— Добре, коли така ваша воля, — сказав Максим. — Ставайте ж у три ряди, луки й стріли кидайте геть, а топорі й ножі до рук, і за мною!
Мов один величезний камінь, випущений із великої метавки напроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди. Правда, заким іще добігли до монголів, стрічені були градом стріл, — тільки ж ті стріли нічого не зробили їм, бо перший ряд ніс перед собою замість щита верхняк із столу, вбитий на два списи, і в той верхняк повпивалися монгольські стріли. Аж наближуючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев яний щит — і цілий відділ кинувся на ворога з безтямною завзятістю. Відразу змішалися монголи і почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зі своїм відділом і оточив молодців цілою громадою монголів, мов стрільці цілою ватагою псів оточують розжертого дика. Розпочалась страшна різанина. Цілими десятками валили хоробрі молодці монголів, — але Тугар Вовк слав щораз нові чоти напроти них. Кров
