І разом, мов важка скеля, скочили монголи з гори на непобіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борікалися на-під-сили монголи з тухольцями, але не довго. На кожного з героїв навалилася ціла юрба Монголів — і всі полягли головами. Тільки Максим сам один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав підступно повалений Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.
— А що, смерде! — насмішливо кричав боярин, — бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!
— Хоч і в путах, я все буду вільний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі, — сказав Максим.
Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кривавій різанині. З головною частиною решти ще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.
— Прокляті хлопи! — буркотів боярин, переглядаючи свої страти, — скільки народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів, їх не шкода! Коб[1] тільки мені по тих трупах дійти до влади й сили, обернувся б і я лицем проти них. Але цей поганець, цей Максим, то мені
- ↑ Коб — коли б.
