— О, дякую тобі, донечко, за добру раду! „Заведи його до тухольців“, а то значить, сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника[1] візьмуть, а мене проженуть! Ні, цього не буде. Я йду сам, і без його слова.
Засумувала Мирослава. Її ясні очі покрилися сльозами.
— Соколе мій! — сказала вона, знов припадаючи до Максима, — зроби так, як я тобі раджу: візьми цей перстінь!
— Ні, Мирославо, не бійся за мене! — сказав Максим. — Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль, хоч і як силкувалася не показувати цього по собі. Крадькома поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намету за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалось від якоїсь неясної мішанини радости й тривоги й надії.
— Що це за стук такий у лісі? — спитав боярин у своєї доньки, ідучи поруч із нею через монгольський табір.
— Дрова рубають, — відповіла коротко Мирослава.
— Та тепер? Уночі?
— Зараз буде день.
І справді, ледве сказала це Мирослава, коли втім на високих кам'яних обривах, що стіною оточили тухольську кітловину, тут
- ↑ Полоняник — що в полоні, бранець.
