і що боярин у такім разі з конечности мусів чіпатися громади, і поступок доньки був йому в тім пожаданою опорою.
Наблизилися вже до поляни, на якій усю ніч сиділи безсонні, радою зайняті старці тухольські. Була це простора поляна, похилена трохи на полудень, а від півночі замкнена стрімкою скелею м'якого карпатського лупаку[1]. Величезні смереки оточували поляну в півокруг від сходу, полудня й заходу, так що сонце тільки на найвищім вершку полудневого стояння могло зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами, котрі тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепіргатої папороті. Тільки одна стежка через середину поляни була протоптана і вела до глибокої, в скелі викутої, яскині в виді склепу, зовсім відкритого на полуднє. Стіни склепу стояли сирі, без ніякої оздоби, сподом були в камені викуті лави й заглибини; тут камінь був червоний, перепалений, а на паленищах видні ще були сліди огню; тільки стеля мала на собі одну-однісіньку оздобу, виковану з каменя випуклясту півкулю, завбільшки з добрий хліб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.
Це була давня тухольська контина[2], де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля. Хоча християнські монахи давненько вже охристили тухольський нарід, то все таки він, довгі ще часи молячись у корчинській церкві християнському Богу, не
