там… той… твій Максим, і хто знає, може ми один другому на що пригодимось. Бувай здорова!
Тугар Вовк щез у переліску, спішачи стежкою до огнища над обривом, щоб по його схилі зійти до монгольського табору. При огнищу він ще оглянув майже готову вже метавку, попробував ужву і, похитавши головою, сказав: „Слаба“, а потім, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою, скісною стежкою в долину.
Тим часом на Ясній поляні було тихо, важко, сумно, немов оце посеред збору лежав дорогий усім мертвець. Тільки Мирослава хлипала голосно, втираючи рясні сльози, що котились по її лиці. Нарешті вона зблизилася до Захара і сказала:
— Батьку, що ви зробили?
— Те, що мусів зробити. Інакше було б нечесно, — відповів Захар.
— Але ваш син, ваш син! Що з ним буде?
— Що Бог дасть, доню. Та годі, не плач! Пора нам думати про діла. От уже віз до заходу клониться і ґотури[1] голосять у гущаві, ранок зближається. Ану, громадяни, ходімо братися до оборони, ні, до нападу, до останньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я відповідь передав їм! Ходім, хай ніхто не лишається! І старі й малі, кожне придасться. Покажімо тим дикунам, що може громада!
З гомоном повстали старі тухольці і повалили з Ясної поляни над обриви, оглядати діло майстрів: машини-метавки. Машини майже всюди вже, стояли готові, грубо збиті з сирого, грубого дерева, позверчувані і позбивані
- ↑ Ґотур — глухар.
