— Не повінь? А що ж?
— Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.
— Загатили! — скрикнув боярин. — Значиться…
— Значиться, вода буде раз-у-раз більшати, поки…
— Поки що?
— Поки всіх нас не затопить. От що!
Боярин кулаком ударив себе в голову.
— І ти це знав наперед?
— Знав, від твоєї доньки. Це, боярине, мій батько таке придумав.
— О, прокляття! І чому ж ти не сказав мені цього скоріше?
— На що?
— Ми були б хоч оба спаслися.
— На це ще маємо час, — сказав спокійно Максим. — Тільки держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.
— Це розуміється, — сказав боярин, — тільки що ж нам робити?
— Поки що, нема ще страху, — відказав Максим. — Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але це не довго так буде. Може за пів години прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечера вже буде по цілій долині води вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то певно не випустять нас живих із своїх рук.
— Але до того часу вони можуть розсікти нас.
— Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть
