— Правду кажеш, — сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою помсти. — Але що ж нам діяти? Як рятуватися?
— Може схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вільний вихід?
— Спробуймо! — сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.
— Тухольці! — закричав він, звертаючись до берега.
Тихо стало довкола.
— Кажи їм, що коли хотять мати цього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут таки перед їх очима, смерть буде.
— Тухольці! — кричав Тугар Вовк. — Начальник монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового, і жадає, щоб ви за те нас, скільки нас іще лишилося, випустили живих і здорових із цієї долини! В противнім разі жде вашого сина неохибна смерть.
Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тієї погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.
Вся громада стала, мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.
— Захаре, — сказали старі тухольці, обступаючи його, — ми думаємо, що можна прийняти це предложення. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.
— Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший
