що й одного речення не вмів сказати доладу, що говорив тільки про збіжжя, картоплю та худобу, — невже це той самий Нестор, що колись разом із нею літав у рожевий світ ідеалу? Правда, вона аж надто добре знала, які страшні зміни поробило з нею вороже життя, та все таки їй бажалось би, щоб хоч він явився перед нею сильний, ясний та повний співчуття, їй так хотілося, так треба було опертися на когось, хоч хвилечку свобідно відітхнути, хоч на мент забути про те пекло, в котрому плили її дні й ночі! А ця нещасна руїна в попівській рясі збуджувала більш почуття жалю, а то й відрази, ніж почуття, якого їй було треба. Та ні! З цеї руїни все таки блиснув вогонь. Не ясний полумінь, що світить, і гріє, і промінистими хвилями ширить довкола себе вдоволення, супокій, щастя. Блиснуло минуле миготіння жевріючого під попелом вугілля, що пече й пожари розводить, що прогризає й нівечить усе, до чого доторкнеться. І до неї доторкнулося те вугілля, розранило останній неткнутий досі куточок її серця.
Вона рідко бачила о. Нестора, що був зайнятий своїм господарством і своєю парафією. Та раз якось, їдучи зо двора на фільварок, зустріла його на леваді, що зеленою скатертю простиралася між двірською лиловою алеєю й супротилежним узгір'ям, на котрім находився фільварок, а обік нього також попівське поле. Зустрілися, о. Нестор поклонився графині низенько й якийсь час ішов мовчки, немов заляканий сусідством графині. Вона сама розпочала розмову, спершу про господарство. Розпитувала о. Нестора, як йому подобається нова парафія, як жилось йому в горах.
