пить його, як і картопляної попоїсть. А на друге пиріжки[1] з сиром.
— А з м'яса нічого?
— Та відки в нас м'ясо візьметься? Як будуть курята, а гості дещо лишать, то буде для ясної пані на вечерю.
— Та мені про себе байдуже, — відказала пані Олімпія. — Я й картопляної зупи попоїм. А от ксьондз…
— І що так ясна пані тим ксьондзом турбуються! — промовила Гапка. — Що він, ясної пані сват, чи брат?
— Ну, Гапко, не можна так казати. Десять літ живе в мене, платить мені за ціле удержання, то не гарно було б, якби почав жалуватися, що його голодом моримо.
— Платить ясній пані! — аж скрикнула Гапка, опершися варешкою об ріг кухонної печи. — Той скнира[2] платить пані! І що він платить? Певно, з десять ринських[3] на місяць за хату, страву, прання і всю прислугу!
— Не десять, а двадцять і п'ять, Гапко. Та не в тім річ! Що платить, те платить, а коли я згодилася, то треба свого слова держатися.
— Двадцять і п'ять ринських! Ха, ха, ха! — реготалася Гапка. — Адже за такі гроші йому й бараболяної зупи забагато! А ясна пані пхають у нього, що тільки можуть. Рано молоко, потім каву, потім обід, потім підвечірок, потім гербату на вечерю! Ні, я на таке не годжуся! Адже цей старий скупиндра може й по сто ринських місячно платити і, певно, не збідніє.