— Ні, пан-отче! Цього не говоріть! Це несправедливо. В Адася золоте серце, благородна душа. Я це знаю ліпше, ніж хтонебудь другий. З нього може вийти, і дасть Біг вийде, ще дуже гарний чоловік.
— Дай Боже! Дай Боже! — півголосом промовив о. Нестор.
— І компанія його непогана. Навпаки, по доборі тої компанії власне найліпше можна пізнати його характер, його вироблений смак і дистинкцію[1]. Обивательські діти[2], з дуже добрих домів, освічені, добре виховані. Правдива приємність із ними говорити.
— Тільки неприємність платити! — сердито буркнув о. Нестор.
Пані Олімпія довгим поглядом окинула його, поглядом, у котрім виразно малювалася погорда аристократичної натури до плебея й його плебейської логіки, котра всякі духові й товариські приємності й користі міряє й цінує на ціну грошей. Та вона перемогла себе, щоб не підпустити шпильки о. Несторові, й лагідним, трохи жалібним тоном говорила далі:
— Платити б іще нічого. Товариство, в котрім Адась обертається, вимагає того, щоб не дуже дорожити грішми. Зрештою, для Адасевої кар'єри це може бути дуже корисне… дуже корисне. Є навіть надія… Коли б тільки якийсь час іще нам продержатися.
О. Нестор сидів як на шпильках. Розмова на цю тему йому дуже не подобалась, ворушила в його душі щось недобре, неприязне. Під впливом того нутрішнього зворушення він оживився, випрямився. Голос його став пев-
