гий відповіла, дав мені спокій“. Коли бо мої тато такі, прости Господи гріха, як той кліщ. Як уп'ється в одне місце, то вже там довбає й шемрає, доки його силою не візьмеш. Усе собі мусять щось таке найти, щоб мали чим гризтися. І що ж я тому винна? Що на те пораджу? Така вже їх натура.
— Ну, та коли ти правду мовиш, коли панич справді тепер тобі не докучає…
— Але божуся вам, єґомость, що не докучає! — скрикнула Маланка, вся спалахнувши, мов найчервоніша рожа.
— Ну, то слава Тобі Господи! То й добре. Я вже заспокою твого тата.
— Зробіть це, єґомостику, зробіть! Нехай він не турбується мною. Я вже не дитина, одурити себе не дам, а куди мене моє серце тягне, туди піду, хоч би там не знати що! — додала рішуче і, ще раз поцілувавши його в руку, бігцем скочила до хати. — Ось уже мої господарі йдуть! — додала, біжучи. — Бувайте здорові, єґомость!
Ще тільки мигнула на перелазі її червона спідниця та вишитий рукав — і вона щезла, а тільки дзвінкий, сріблистий сміх залунав на ввесь садок, сміх такий голосний, аж наче спазматичний, що о. Нестор аж стрепенувся та озирнувся довкола. Той Маланчин сміх дуже щось йому не подобався.
— Чи це вона з мене сміється? Глузує, що одурила старого? — проворкотів він. — Ей, небого? Щоб тільки ти сама себе не одурила!
І він, невдоволений кінцем своєї розмови, піднявся з місця, щоб іти геть з цього садка, не дожидаючись повороту Деменюка, та вже побачив його коваль Гердер, що разом із
