— Отче, отче! — сказала пані Олімпія, добираючи найсердечнішого тону: — не клевещіть на себе! Аджеж ви знаєте, на дні душі своєї знаєте, і я знаю, і Бог знає, що це все неправда, що ви сказали! Аджеж ви любили! І ви не зійдете з цього світу безпотомно.
Вона простягла йому свою руку, дивилась ніжно, по-давньому в його лице. Та він увесь затремтів, мускули його лиця й уст задрожали судорожно, а в очах видно було перестрах.
— Ах, пані! — ледве дишучи, шептав він, заходячися кашлем. — Покиньте це! Ради Бога покиньте! Не воруште тих згадок! Аджеж вони вбивають мене! Аджеж це мій найтяжчий упадок! Ви, може, не розумієте навіть всієї його глибини!..
— Упадок, до котрого веде любов, ніколи не може бути таким страшним гріхом перед лицем Бога, котрий же є й Бог любови! — врочисто, але якось холодно проголосила пані.
— Не хуліть, пані! Не ображуйте Бога! — поспішно промовив о. Нестор, махаючи руками. — Адже ви знаєте… Адже це чужоложство… Адже тут… Боже, Боже! Не дай мені вмерти, поки не спокутую хоч тисячної части цього гріху! Поки не оплачу його, кров'ю своєю не окуплю його! Адже тут, пані, було щось ще страшніше, ще поганіше за чужоложство!
— Ех, отче! — промовила пані Олімпія, нараз змінюючи тон, промовила холодно, різко, цинічно. — Що це вам знов у голову прийшло? Чого ви граєте передо мною комедію? Я її добре розумію, й вона не робить на мене ніякого вражіння. Всі оті викрики, охання, балакання про страшний гріх, друге, десяте, все це дурниці.
