— Про твою будучину, синку. Аджеж ти знаєш, що о. Нестор твій батько.
— Що мама дурниці говорить! — фукнув Адась.
— Ні, синку, не дурниці! Я вже давніше призналась тобі до цього гріха й тепер признаюся при нім самім. Спитай його, коли хочеш. Гнівайся на мене за це, чи не гнівайся, а що сталося, те вже не відстанеться. Та уяви собі, о. Нестор чується близьким смерти, а не хоче сповнити свого останнього обов'язку супроти тебе.
— А то якого?
— Не хоче тобі записати свого маєтку.
— Ну, отче, це дуже негарно з вашого боку. Коли я ваш син, то кому ж ближчому ви можете лишити свій маєток? І кому потрібнішому[1]?
І Адась став перед о. Нестором, прибравши комічно-поважний вид. Його невеличка фігурка з рідким уже, на дві половини розділеним і гладко прилизаним волоссям, невеличкими блідо-рудими вусиками, одягнена в модний гарнітур[2] з рубіновою шпилькою у краватці, виглядала, мов з воску виліплена кукла. В сірих очах видно було втому, пересит життям і цинізм. На гладкому, низькому чолі ніяка поважніша думка не лишила сліду, а на устах грав легкодушний усміх. Слова матері про те, що о. Нестор є його батьком, не зробили на нього ніякого вражіння. Він підозрівав, що його мати грає цю комедію з тупоумним старцем на те, щоби схилити: його до уложення заповіту на його користь, і для того взявся по-своєму піддержувати її ролю.
