Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/420

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

розлогою яблунею й пихкаючи люльку, слідив її очима, як вона, мов мара, мигалась то тут, то там по гущавині, входила чогось між корчі малини, між молоді вишні, що своїми тонкими гілками били її по лиці та хапали за волосся, то знов, чогось немов пильно шукаючи, між вулії, що становили колись славну торецьку пасіку, а тепер стояли без бджіл, зазирала під острішки, засувала руку в затвори, водила очима довкола, немов не тямлячи, що робить і чого шукає, — перехристився, сплюнув і шепнув сам до себе:

— Знов снується, як манія!

Він уже від якогось часу покмітив оте „сновання“ в пані й почував перед нею якийсь острах, тим більше, що пані кілька разів переходила попри нього, навіть оглядала його будку, та проте, здавалось, не замічала його зовсім або вважала якоюсь неживою колодою й ніколи не говорила до нього ані слова. Садівникові дивне було й те, що звичайно тільки вечорами нападало паню таке сновання, а в день, поза садом, вона була зовсім спокійна, тямуча й говірлива.

„Щось то в тім мусить бути!“ — міркував собі садівник, водячи очима за панею, що у своїй чорній сукні, мов чорна хмара, без шуму та хруськоту тут і там мелькала поміж деревами, то виринаючи, то пропадаючи в вечірньому сумерку. — „Чи вона чогось шукає, чи то слабість яка в неї? Та якби шукала, то вже б раз найшла, або би ще кому казала шукати. Ні, мабуть, це така планіта на неї заходить. Адже кажуть, що є такі люди… Як на нього така планіта зайде, то все покине, жінку й дітей забуде і йде у світ, сам не знає, чого