Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/432

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Вже вечір. У стодолі зовсім темно, та й повітря залите тінню дерев, слабо тільки освітлене догаряючим блиском вечірнього неба. Тихо довкола. Гадині зовсім ніяково зробилося лежати самому у стодолі. Навіть боязко якось. Він поспішно вийшов на подвір'я. Щось тягло його нишпорити довкола помешкання о. Нестора, котре знадвору виглядало, як цілковита пустка. Ані звука, ані голосу, ані сліду живої людини, тільки замкнені двері, позапирані й фіранками позаслонювані вікна манять до себе, як загадка, як нерозкрита тайна. Ступаючи на пальцях, хоч довкола було зовсім пусто, Гадина підійшов до хвіртки, що вела до саду, і помаленьку відчинив її, дуже стараючись, щоб ані клямка не брязнула, ані дверці не скрипнули на старих, заржавілих завісах.

Та, входячи в сад, він майже лобом стукнувся з садівником, що вмів також так нечутно шниряти й так, як коли б дожидав його за хвірткою.

— Ай! — скрикнув Гадина, переляканий несподіваною появою садівника, та зараз отямився, пізнавши його. — То ви, садівнику?

— Та я.

— Що, може, є хто в саді?

— Ні, я так. Та от шукаю молотка. Ти не бачив його?

— Якого молотка?

— Та мого. Я тут мав свій молоток, треба то лату прибити, то що. Ще нині в полуднє я мав його, лежав отут на вулію. А тепер я похопився за ним, нема.

— Я не бачив. Та ви тут увесь день, то ви повинні би швидше бачити, хто тут був такий, щоби міг його взяти.