— Та хто тут був? Я нікого не бачив. Недавно ось пані була. Ну, та чень би[1] пані на мій молоток не лакомилася. А втім… Здається, що як вона ось туди ходила, то його вже не було. Мусить так, що не було! Бо я сидів у буді й дивився сюди. Якби був тут молоток лежав, то я був би його побачив.
— Тут сьогодні Цвях вештався рано, ви його бачили?
— Ні, не бачив. Але рано я ще мав молоток.
— Е, хто знає, може він і пізніше був?
— Хіба б тоді, як я був на обіді.
— А ви гадаєте, що не міг бути? Та же він мече собою всюди, як дідько. Де його не посієш, там він вродиться.
— Ну, та нащо б йому молотка?
— О, не знаєте злодія? Занесе до корчми: бодай келишок горілки, йому й те добро.
— А мені шкода! Господь би його побив! А втім, пощо я клену? Може, то й не він?
І садівник, побожний чоловік, перехристився й, бубонячи молитву, потяг до своєї буди, лишаючи Гадину самого. Цей також уже й не думав про садівника. Його очі й думки обернулися знов до помешкання о. Нестора. Йому забажалося дуже обійти тихесенько поза рогом і заглянути в те вікно, що виходило в сад не з передпокою, але з самого покою о. Нестора. Він уже знїтився, скулився, щоб повзти поміж корчі малиннику, що в тому місці притикали до стіни будинку, коли почув за собою різкий, знайомий голос:
— А ти, злодію вогняний, куди нагострився лізти, га? Хочеш бідного садівника скривдити?
- ↑ Мабуть.
