Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

— Боярине, позволь мені, недосвідченому, молодому, сказати тобі слово.

— Говори! — сказав боярин.

— Прийди завтра на копу!

— І піддатися вашому холопському судові?

— Що ж, боярине, тухольська громада судить по-справедливості, а справедливому судові хіба стид податися?

— Таточку! — вмішалася й Мирослава до тої розмови, — зроби так, як каже Максим! Він добре каже! Він урятував моє життя, він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.

Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.

 І вже ти протуркала мені уха тим Максимом!— сказав він. — Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те, і коли хочеш, дам йому пару волів. Але тут знов про інші речі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові.

— Ні, боярине, — відмовив на це Максим, — ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А те, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тільки з щирої прихильности. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.

— Ну, нехай і так, — сказав вкінці Тугар Вовк, — прийду завтра на ту вашу раду, але не на те, щоб їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що це за рада буде.

— Прийди, боярине, прийди, — скрикнув радісно Максим, — побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою.