— Антін.
— „Антоне, я хочу, щоб нині та й та дівчина до мене прйшла“.
— У нас того нема, прошу ясновельможного пана. Не такий нарід.
— Он як! Не добрий нарід, кажеш? Не послухає?
— Ні.
— О, то кепсько. Але я тому не вірю, щоб пан Адась так таки…
— Ну, Кайцю, — перервав цю індаґацію[1] Тадзьо, — досить того. Я заступаю місце господаря й не дозволю, щоб поза його очима ти компромітував його перед його домашніми.
— Тадику! — зовсім уже підпилий балакав пан Калясантій. — Що тут за компромітація? Людська річ! Аджеж я певний, що наш дорогий, коханий, поштивий Адась і тут так само, як у Львові, не живе монахом, а оті його старі служниці побільшують моє підозріння. От тим то я, як старий практик, рад би знати, як він собі радить.
— Із цього тобі не буде ніякої користи, — флегматично сказав пан Альфонс.
— Хто знає! Я міркую, що він і тепер пішов десь на якесь rendez-vous з якогонебудь Дафною або Хлоєю.
— Це дуже може бути, — задумчиво сказав пан Альфонс. — А справді, резолютний[2] хлопець. Нас лишив і навіть не сказав, куди й пощо йде!
— Оце то хвалю! — не то проговорив, не то прокричав пан Калясантій. — В таких справах
