актори відіграють страшну, криваву драму й роблять усе, що треба, щоб її зав'язкою підготовити незнану їм розв'язку, чарівниця-ніч тисячами таємних очей слідить за кожним їх кроком, зазирає їм у вічі, в руки, в саму глибину душі, шепче їм до вуха таємничі шепти, незрозумілі, а такі страшні, що їх кров від них льодом стинається, воля чується немічною, вся душа, мов тростина, від вітру хилиться за подувом таємного фаталізму. Пітьма довкола. Свічка меркоче, мов життя, що догасає. Глибокі стогнання проносяться мов десь із-під землі й потрясають не тільки душею людською, але, здається, і основами всієї природи. Гарячково бігають актори кривавої драми, нишпорять за чимось, носять щось, шепчуть щось, міркують, радяться, а все без зв'язку, без пляну, мов у помішанню, мов під обухом. А коли зирнуть нараз поза себе, в той бік, де б їм зовсім не треба глядіти, то бачуть притулене до темного вікна бліде, перелякане, знайоме, огидне лице несподіваного, непожаданого свідка. Мертва хвиля мертвого перестраху. Тихі шепти. Ще один позирк — страшенного лиця нема при вікні. На двір! — Нема нікого, не чути нічого! Це був привид, була мара, був жарт, страшливий жарт старої чарівниці-ночі.
— Гі-гі-гі! Гу-у-у! — роздається нараз проразливий регіт тут же над їх вухами. Їх серця завмирають, кров збігається до серця, тіло холоне. Та по хвилині груди підносяться звільна, вертає притомність і застанова.
Це сова, що має гніздо в дуплі старої липи. Це новий жарт старої чарівниці-ночі.
— Патиком, патиком, патиком! Там тріс, там тріс! Туррр! Ці, ці, ці, куіть!
