— Ну, так що з того?
— А я оце найшов їх у стодолі під купою соломи, геть у споду запхані.
— Що? У стодолі? А вони відки там узялися?
— Ото ж то власне я не знаю. Тут щось є!
— Тьфу! Десь ані хвилі не можна бути без клопоту! А ти говорив кому про це?
— Та ні, не говорив нікому.
— Ну, то добре! Візьми ж ті сподні й занеси їх до єґомостевого покою й не кажи нічого нікому. Може, тут і справді щось недобре сталося. Але треба з тим обережно. Нема пощо розтрублювати. А що єґомость? Як йому?
— Здається, ліпше. Пробудився. Там десь Гапка коло нього.
— Ну, ну, зараз і я йду. Так знаєш що, — мовила пані, нагадавши щось нове. — Дай мені ті сподні, а я їх сама занесу. А ти, тим часом, як стоїш, зараз бігай на фільварок до панича. Отуди біжи лукою й кажи паничеві… Або ні, не кажи нічого, тільки передай оцю карточку.
І пані поспішно вийняла зі свого нічного столика візитовий білет, написала на нім кілька слів, заліпила його в маленьку коверту й передала Гадині, котрий зараз же побіг із ним через сад та луку на фільварок.
— А живо! — крикнула у слід йому пані, поспішаючи до о. Нестора.
Та поки ще дійшла до офіцини, назустріч їй поспішно вийшов садівник із саду, з камізелькою в руці.
— Прошу ясної пані, — мовив він, наближаючись. — Прошу поглянути, що я знайшов у саду!