— Та то правда, — мовив сусід. — Видно, що вбивства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще варто б розпитати.
— Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам-то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я, як начальник, не маю права мішатися до того, що робиться на обшарі, хіба щоби пані дідичка сама мене завізвала. А вже якби були її обікрали або обрабували, то не бійтеся, вона була б досі наробила ґвалту не тільки на все село, але на ввесь повіт. Ходім геть!
— Е, пане начальнику, — почали вговорювати його ті господарі, що ввійшли останні, — якось то не ялося[1] так прийти й, не сказавши нічого, втікати. Ще пани подумають, що їх боїмося.
— Та коли хочете, то питайте, — промовив війт. — Мені урядово не випадає, а вам можна.
— Ну, нам! Чому нам? Ви в нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, — змагалися мужики.
Всі були цікаві дізнатися, що властиво сталося у дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котрої не любили за її великопанську гордість та невмолиму напасливість супроти мужиків, особливо тоді, коли по її боці була хоч тінь управнення[2].
І хто знає, як довго ще вони були б змагалися, коли б не Адась, що перший побачив їх та наблизився до них із подвір'я, де досі зайнятий був якоюсь живою розмовою з матір'ю.
