собі, цеї ночі я спала, як убита. Мої нерви, мов рукою відняв, спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить, як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. Їдь же зараз до Львова, і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, як можна — нині, а найдалі завтра, вертайся додому.
— Додому? — знову сквасився панич.
— Конечно! Конечно! — знов рішуче промовила пані. — І то вертайся не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити, хоч про людське око.
— Нехай і так! - промовив Адась.
— А гроші в тебе є?
— Є. Думаю, що цих буде досить.
— Гляди-ж! Не надто шастайся[1]! Будь оглядний і обережний і вертайся, коли можна, то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я, тим часом, буду тут сама робити, що зможу.
Панич поскочив від мами й направився до возівні.
— Гадино, гей, Гадино! — гукав він. — Готові коні?
— Готові! — відізвався зі стайні Гадина.
— Запрягай до брички!
— Слухаю ясного пана!
— Адась! Ходи но ще сюди! — закликала пані Олімпія.
Поки Гадина виводив зі стайні коні й запрягав маленьку, блискучу паничеву бричку, Адась знов наблизився до матері.
— Слухай, синку, — мовила вона, нахиляючись до нього. — От добре, що я ще в час пригадала! Зараз, як приїдеш до Львова, пошукай Мендля.
- ↑ Шастати — розкидати, витрачувати.
