Ти арештант! Піттайсь сейчас,
То й кара путе уменшона!“
„Ходи сюди! Бери мя[1]! Ha!“
Кричав з наругою Мигуцький…
І разом з кожного вікна
Заблисли люфи[2] стрільб. Війна!
Весь збір заметушився людський.
Комісар зблід і занімів,
І сам не знав вже, що казати.
Коли в тім в імені хлопів
Війт виступив і так повів:
„Позвольте, пане, нам ділати!
Нам цісар нині волю дав
На те, щоб ми йому служили:
А скоро пан забунтував,
Ми вжиємо своєї сили,
Щоб нарозумити його!
Чи так, громадо?“
„Го-го-го!“
Громада зично закричала, —
„Нам Горожана[3] показала
Примір, як гнать ті звірі з нор!
Крешіть вогонь! Давай соломи!
Всіх живо смирних уздримо ми,
Всіх вивабимо на простор!“
Ще дужче зблід комісар бідний,
Затрясся, на коліна впав.
„О, кльопа, кльопа!“ — закричав. —
„Ше лиш цей рас, цей рас послітній
Тля мене ласку ту сропіть
І тайте спокій! Не паліть!
